Адаптація військових до умов мирного життя – процес тривалий та складний. Психологи констатують: кожному четвертому ветерану важко повернутися у суспільство. Але війна може стати й поштовхом для нового життя.
Власне успішні історії надихають та мотивують інших не опускати руки, ці хлопці поки роблять багато помилок і стикаються з труднощами, але головне те, що вони розвиваються, хай навіть цей потужний поштовх для розвитку їм дала війна. На противагу пасивному існуванню та наріканню на нерозуміння з боку влади, громади, можна почати нове життя, нехай і після таких жахливих подій.
Проект «Роззброєння, демобілізація та реінтеграція в Україні» має на меті допомогти ветеранам АТО адаптуватися та інтегруватися після демобілізації – його реалізовують ГО «Інститут миру і порозуміння» разом зі Шведським товариством миру та арбітражу (Swedish Peace and Arbitration Society) при сприянні Академії імені Фольке Бернадотта (Folke Bernadotte Academy). У Яворівському районі партнерами проекту є Агенція місцевого економічного розвитку Яворівщини.
В рамках цього проекту відбувся навчальний тренінг для ветеранів АТО «Започаткування підприємницької діяльності», круглий стіл «Соціальна адаптація інтеграція ветеранів АТО: проблеми, перспективи» та навчальне стажування «Життя після війни: створюємо бізнес разом». В рамках навчального стажування делегація ветеранів АТО з Яворівщини відвідали фермерські господарства підприємця Петра Лазарчука, який разом з дружиною Ольгою вирощують смородину, підприємець та ветеран АТО Микола Стецьків показав та розказав про свій підприємницьки шлях та поділився досвідом вирощування полуниці.
Після повернення додому чоловік два місяці психологічно «відходив» від бойових дій. Не міг звикнути до мирного Львова й людей, які власною поведінкою не виказували, що в країні триває війна. «Всі були зайняті своїм життям, і це було найскладніше», – пригадує чоловік. Згодом у Миколи з’явилося чітке бачення майбутнього. Він не хотів працювати на когось і скористався нагодою відвідати бізнес-курси, після чого презентував ідею вирощування суниці садової на власній земельній ділянці у 10 соток, які отримав від держави як учасник АТО.
«Адаптація після АТО була важкою, адже існував дуже різкий контраст між тим, що я бачив на Сході з ситуацією у Львові. Але з перших днів я зрозумів, що єдиний правильний варіант – якнайшвидше братися до роботи, до того ж основною мотивацією була сім’я – дружина і четверо дітей, – розповідає львів’янин. Можливо це звучить не зовсім правильно, але завдяки війні моє життя змінилося на краще у декілька разів, адже з’явилась впевненість і розуміння того, що я хочу і що можу змінити на своєму місці. Після повернення з АТО я знайшов відповідь на багато запитань, тому кожному, хто прагне змін, раджу розпочати з себе. Переконаний, що люди – добрі, просто не всі це розуміють», – каже Микола Стецьків.
Практичну сесію провів координатор Проекту “Київський діалог” у м. Львові, ветеран АТО Станіслав Безушко, який наголошував на необхідності здобутку нових знань і постійного навчання та не боятися змін у житті. «Найгірше ми вже пережили» – наголосив Станіслав. Закінчився цей насичений день інтеграційною вечерою у піцерії «Патріот», де усі учасники могли поділитися своїми враженнями та роздумами.
Соціальна адаптація та інтеграція ветеранів АТО не повинна повторити досвід після афганської війни – досвід, якого не існує. В радянські часи цю проблему, замовчували, а потім не помічали. Тому наше суспільство стикнулося з рядом проблем, особистих трагедій тощо. Зараз мусимо вчитися на своїх помилках. Так, проблема адаптації військових до мирного життя стоїть гостро у всіх країнах, що воюють. Афганський синдром — це бомба уповільненої дії, яка може вдарити по всій нації. Країну може накрити хвиля криміналу. Не секрет, що свого часу багатьох афганців, які опинилися поза справами, втягували бандитські угруповання. Якщо звернутися до досвіду Ізраїлю, то в цій країні військових, які вийшли із зони бойових дій, спочатку відправляють на своєрідний «карантин» — у спеціалізований реабілітаційний центр, — і лише після цього вони повертаються до звичайного життя.
З огляду на це цікавим видається досвід Ізраїлю, який показав: якщо вирішити насамперед соціальні питання, питання інтеграції учасників бойових дій у мирне життя, то майже 70% із них зовсім не потребують психологічної допомоги. Якщо решті 25–30% надати психологічну підтримку, то високоспеціалізованої допомоги психіатрів потребуватимуть одиниці.